Кілька слів про село і стереотипи

Як, зазвичай, описують села всі, кому не ліньки?
По-доброму пафосно або по-злому містечково.
У першому варіанті — «Садочки, охайні хатинки, річечка, гостинні й привітні люди...» В другому -  «Нерозумне і нетверезе населення, незалежно від віку, язикаті бабці на лавочках...» та й інші не вельми хороші для друкованого слова епітети.
Що кажуть про село політики?
Пафос або сум.
Пафос — «Це колиска народу, традицій, культури… Там моє коріння...»
Сум — «Село занепадає, молодь тікає, дороги нищаться...» і далі за текстом, а потім трішки пафосу на зразок «треба відродити село..!!! ось ми… ось так...»
Але найголовніше, — це КОЛИ обговорюють села. Коли жнива, коли вибори, коли провели газ, коли сталася аварія на дорозі чи згоріло стільки-то тонн сіна. Все. Причини чи приводи вичерпані.
Уся міська (столична чи провінційна) інтелігенція активно перетирає теми «громадянського суспільства», «політичної зрілості», «правового нігілізму», «тіньової економіки».
Влада (державна, обласна і районна) піарить сама себе, принагідно, і, як вже сказано, ДУЖЕ рідко зауважуючи, скільки сіл газифіковано за стільки-то місяців, років, десятиліть, скільки центнерів з гектара зібрала така-то агрофірма там-то.
Журналісти пишуть і говорять про «культурні імпрези», або ж «як безсовісні чиновники позбавляють городян води двічі на день».
А тим часом село не чекає, коли про нього заговорять. Як не дивно, але село, навпаки, сторожко сприймає БУДЬ-ЯКЕ і БУДЬ-ЧИЄ бажання підняти проблеми, з якими люди там зжилися і зтерпілися протягом не однієї сотні років.
Село не подає голосу. Поодинокі випадки, коли селяни обурюються чиїмись вже вкрай нелюдськими діями, бувають, але вони поодинокі.
Зазвичай, будь-яка ініціатива в селі натикається на стереотипний опір часів СССР — «мовчи, бо люди почують».
Парадокс у тому, що так звана «громадська думка» (плітки, іншими словами) рубає в корені будь-які доброчинні і корисні починання або протест. А інтриги, натомість, стають інструментом місцевої влади. Це не завжди так, бувають винятки. Але переважно — саме так.
Немає сумніву, що будь-якій владі вигідно тримати величезну частину країни, я маю на увазі селян, в стані, коли одна нога ще там (навіть не в СССР, а в стані якоїсь внутрішньої песимістичної наївності, — все, мовляв, вирішено за нас вже давно, знати більше нам не треба, — спокійніше будем спати), а друга — боїться ступити в сьогодення (тобто усвідомити, що все ж таки КОЖНА людина, тобто УВЕСЬ народ — джерело влади). І найгірше тут те, що ті, хто мав би штовхнути цю ногу вперед, щосили намагаються тримати її у повітрі!!! Зрозуміло, що йдеться про сільських священників, вчителів, громадських діячів. Це, як споконвіку ведеться, авторитетні люди. Теоретично. На практиці ж деякі священники не надто активні у громадських справах. Організовувати молодь і громаду для справ, що стосуються не їх особистого, а громадського добробуту, змінювати стеротипи «робочої сили» вони не надто охочі. Сільські голови тут дещо відрізняються. Але, передусім, тільки тому, що добробут громади — то не добра воля (як священників, скажімо), а їх ОБОВ«ЯЗОК. Тому одразу по виборах фарбуються громадські вбиральні або паркани, які „нікому не належать“, тобто ті ж таки громадські. І на тому все припиняється. Про зміну ж рабських стереотипів знов не йдеться. Активність інших громадських діячів зводиться до виступів з промовами з нагоди Дня знань, Незалежності, Злуки і Останнього дзвоника. Робота зі свідомістю на цьому закінчується. Вчителі не в дуже вигідному становищі, і це більш-менш об»єктивно. Адже вони прямо залежать від тих політиків, що при владі в рай- і облуправліннях, а значить, — в державі. Тому критикувати систему сільської освіти, в якій ніхто, крім них досконало не розбирається, вони не можуть. Тобто можуть, але не ризикують. А вона, сільська освіта, ой яка важлива тема в активізації громадської діяльності. Адже ж куріння і пияцтво серед школярів, в тому числі дівчаток (що для села просто неприйнятно було ще кілька років тому) поширюються значно швидше, аніж ази КОРИСНОГО користування мережею Інтернет і аналізу. Це до прикладу.
Таким чином, маємо ситуацію, коли авторитетним заповненням «сільського інформаційного простору», закріпленням старих стереотипів (а не їх зміною) займаються поширювачі пліток, але не місцева інтелігенція, школярів організовує не доброчинна чи духовна мета, але бажання хоч якось, здебільшого в стані сп«яніння провести час разом, а молодь активна не в розбудові села, але тре мозолі на будовах в Москві, а в кращому випадку, в обласному центрі. То хто ж тоді буде давати ПРИВОДИ для обговорення проблем села у владних кабінетах, радіо- і телестудіях..? На винятках далеко не заїдеш.