По чому машина піску???
Імена і назви, як завжди, змінюю, аби не мати клопоту з тими, хто не вміє читати. Тут зібрані випадки з кількох сіл кількох областей України.
2009 рік. Петро будує хату. Цеглу купив, цемент купив, шутру навіз, дошки, бальки, платви й інше причандалля для накриття готові. Пісок… Так він же осьдечки — під боком! За 3 кілометри від хати! Богу дякувати, що ХТОСЬ почав рити старий кар"єр над Дністром — люди в селі не купуватимуть в тридорога білий пісочок, — подумав Петро… — Піду, домовлюся про три машини. Хай буде більше, щоб два рази не ходити...
Екскаватор здавася маленькою іграшкою, яку хтось поклав у дуже небезпечне місце — під кількасоттонний пісочний навіс, який зловісно нагнувся над «землекопом» ніби сніг зі стріхи в сонячну зимову днину. Попри те все, якийсь відчайдух, який у тому тракторі сіпав за важелі, ніскільки не зважав на те, що його життя і смерть залежить… ну взагалі ні від чого, крім важкенного піску, зараз не залежить… Ковш раз за разом черпав інертну копалину і вантажив крази, камази, гази і зіли… Під"їжджали і закордонних марок тяговози...
— Ти що, дурний?! 500 грн машина піску?! Нащо ж ти купив?!
— А що робити?! Де і за скільки брати пісок? За 700 чи що?!
Суперечка подружжя коло білої купи піску викликала (як то ведеться) увагу сусідів і перехожих. Через годину Петро курив, нервово глипаючи на привезений 3-кілометровою відстанню нібито сільський пісок… Перед ним з інтервалом у хвилин 20 ті ж таки крази і камази тягнули той таки пісок в райцентр, і область, в Україну… «Ще 150 грн накинув прорабу, аби без черги нагрузити...»
В сільраді дзвінки лунають частенько, але щоб з такого приводу…
— Алло, слава Ісусу...
— Слава навіки...
— То я з головою розмовляю?
— Так, пане Петре, то я.
— От скажіть, будьте ласкаві, скільки орендар платить селу за використання надр?..
— Ну… Зачекайте, я секретаря спитаю… (2 хвилини пауза)… Алло, Петре, ти знаєш, то таке діло, то по телефону… Нам податкова заборонила оприлюднювати таку інформацію — хто, скільки....
Микола кляв все, на чім світ стоїть… Лиш зібрав перші 30 «бананових» ящиків помідор, лиш завантажив свою майже нову «чітвьорку» під зав«язку, як третину з того, що втрогує, викине завтра ж таки на новий піддон картера…
— Здоров, Миколо!..
— А, Петре… Здоров. Скурві діти..! Порозбивали дорогу тими камазами..! Дощ не дощ, — а їдуть повні піску… Ну як після них проїхати тими ямами?! Я з повною машиною ящиків… Зачепив таку каменюку… Розбив піддон надвоє… Масло по всій дорозі… Лиш за село виїхав…
— Та вижу… Давай трос, відтягну тебе додому, завантажиш помідори з сусідами в бусик, — Тарас мав сьогодні в Чернівці везти на „Зелену“...
— Ти чула, Маріє, що у Докії корову машина збила?
— Таа...?
— Дорізали, бідненьку… Йшла ще трохи, затим впала… Гриць там таки, попри гостинець і розправляв....
— А хто то збив..?
— Камаз якийсь… Та ті пісок возять...
— Ой, боже-боже....
В неділю, відстоявши у церкві службу, при виході юрбилися „групи за інтересами“… Хлопці думали, по скільки збирати на танці… Дівчата обговорювали свіжу тему — вчора на дискотеці хтось із кимось поїхав у машині за село і когось це розізлило і хтось когось побив… Газдині середнього віку дізнавалися, хто і по скільки несе сьогодні на весілля… Газди обурювалися...
— Колись ходової ставало на сезон, а тепер — і то менше...
— І не кажи, в мене — піддон і шарова… А завтра на естакаду заїду, бо щось задня пружина почала хрускати...
— Нема на них ради — б»ють дорогу грузовиками з піском, а розгорнути раз на тиждень той горб грейдером, проплатити за нього нема кому… І куди сільська влада дивиться..?
— Каже, що інформацію оприлюднювати заборонено...
— Ой, не сміши...
— Можна би дорогу перекопати, піти до сільради, сказати — або роби дорогу, або йди до с… ки!
— Ей, лишай то, Петре… Нічо ти не доб"єшся тут… У них всьо схвачено… Тобі то треба...?
«Тобі то треба ..?» Краще замінити зламану запчастину, купити другу корову, заплатити за свій же пісок, дати хабар, ПРИСТОСУВАТИСЯ до будь чого, але не «лізти не у своє діло».
«Тобі то треба..?»
Така психологія — це вже не пережиток минулого… А, може, МЕНТАЛІТЕТ..?
2009 рік. Петро будує хату. Цеглу купив, цемент купив, шутру навіз, дошки, бальки, платви й інше причандалля для накриття готові. Пісок… Так він же осьдечки — під боком! За 3 кілометри від хати! Богу дякувати, що ХТОСЬ почав рити старий кар"єр над Дністром — люди в селі не купуватимуть в тридорога білий пісочок, — подумав Петро… — Піду, домовлюся про три машини. Хай буде більше, щоб два рази не ходити...
Екскаватор здавася маленькою іграшкою, яку хтось поклав у дуже небезпечне місце — під кількасоттонний пісочний навіс, який зловісно нагнувся над «землекопом» ніби сніг зі стріхи в сонячну зимову днину. Попри те все, якийсь відчайдух, який у тому тракторі сіпав за важелі, ніскільки не зважав на те, що його життя і смерть залежить… ну взагалі ні від чого, крім важкенного піску, зараз не залежить… Ковш раз за разом черпав інертну копалину і вантажив крази, камази, гази і зіли… Під"їжджали і закордонних марок тяговози...
— Ти що, дурний?! 500 грн машина піску?! Нащо ж ти купив?!
— А що робити?! Де і за скільки брати пісок? За 700 чи що?!
Суперечка подружжя коло білої купи піску викликала (як то ведеться) увагу сусідів і перехожих. Через годину Петро курив, нервово глипаючи на привезений 3-кілометровою відстанню нібито сільський пісок… Перед ним з інтервалом у хвилин 20 ті ж таки крази і камази тягнули той таки пісок в райцентр, і область, в Україну… «Ще 150 грн накинув прорабу, аби без черги нагрузити...»
В сільраді дзвінки лунають частенько, але щоб з такого приводу…
— Алло, слава Ісусу...
— Слава навіки...
— То я з головою розмовляю?
— Так, пане Петре, то я.
— От скажіть, будьте ласкаві, скільки орендар платить селу за використання надр?..
— Ну… Зачекайте, я секретаря спитаю… (2 хвилини пауза)… Алло, Петре, ти знаєш, то таке діло, то по телефону… Нам податкова заборонила оприлюднювати таку інформацію — хто, скільки....
Микола кляв все, на чім світ стоїть… Лиш зібрав перші 30 «бананових» ящиків помідор, лиш завантажив свою майже нову «чітвьорку» під зав«язку, як третину з того, що втрогує, викине завтра ж таки на новий піддон картера…
— Здоров, Миколо!..
— А, Петре… Здоров. Скурві діти..! Порозбивали дорогу тими камазами..! Дощ не дощ, — а їдуть повні піску… Ну як після них проїхати тими ямами?! Я з повною машиною ящиків… Зачепив таку каменюку… Розбив піддон надвоє… Масло по всій дорозі… Лиш за село виїхав…
— Та вижу… Давай трос, відтягну тебе додому, завантажиш помідори з сусідами в бусик, — Тарас мав сьогодні в Чернівці везти на „Зелену“...
— Ти чула, Маріє, що у Докії корову машина збила?
— Таа...?
— Дорізали, бідненьку… Йшла ще трохи, затим впала… Гриць там таки, попри гостинець і розправляв....
— А хто то збив..?
— Камаз якийсь… Та ті пісок возять...
— Ой, боже-боже....
В неділю, відстоявши у церкві службу, при виході юрбилися „групи за інтересами“… Хлопці думали, по скільки збирати на танці… Дівчата обговорювали свіжу тему — вчора на дискотеці хтось із кимось поїхав у машині за село і когось це розізлило і хтось когось побив… Газдині середнього віку дізнавалися, хто і по скільки несе сьогодні на весілля… Газди обурювалися...
— Колись ходової ставало на сезон, а тепер — і то менше...
— І не кажи, в мене — піддон і шарова… А завтра на естакаду заїду, бо щось задня пружина почала хрускати...
— Нема на них ради — б»ють дорогу грузовиками з піском, а розгорнути раз на тиждень той горб грейдером, проплатити за нього нема кому… І куди сільська влада дивиться..?
— Каже, що інформацію оприлюднювати заборонено...
— Ой, не сміши...
— Можна би дорогу перекопати, піти до сільради, сказати — або роби дорогу, або йди до с… ки!
— Ей, лишай то, Петре… Нічо ти не доб"єшся тут… У них всьо схвачено… Тобі то треба...?
«Тобі то треба ..?» Краще замінити зламану запчастину, купити другу корову, заплатити за свій же пісок, дати хабар, ПРИСТОСУВАТИСЯ до будь чого, але не «лізти не у своє діло».
«Тобі то треба..?»
Така психологія — це вже не пережиток минулого… А, може, МЕНТАЛІТЕТ..?
4 коментарі
То правда, що менталітет, але не спішіть засуджувати тих дядьків. То просто фіксація мільйонів випадків БЕРЕЗУЛЬТАТНОСТІ протестної дії, дії по-правді, дії само-собою-зрозумілої.
Приходжу до нотаріуса у справі спадку: «Я, Дичковський Орест-Методій Миколайович, заповідаю своїй доньці Дичковській Галині Орестівні...»
— Ми не можемо розглядати вас як спадкоємицю.
-????????????????????
— Розумієте, Ваш батько Орест-Методій, а ви Орестівна, значить ви не його донька. Чим ви доведете, що ви його донька?
Ну, дійсно, чим я доведу очевидні для всіх речі, окрім, хіба хабаря? Скільки часу, довідок і нервів це мені коштуватиме?
А воно мені треба, доводити, що я то я?
Отак в досвіді тих дядьків десятки і сотні тих ситуацій…
«а воно мені тра?»
То не менталітет, то голос відчаю і зневіри, розпука власного безсилля, болісне усвідомлення, що ти НІЧОГО не можеш змінити…
Ото від того ідеш до кнайпи і заливаєш себе горілкою...:
— Мені нічого не тра…
В Стрілецькому Куті таки перекопали дорогу і прикрили ту роботу.
А от в селі, про яке я пишу, всі сидять тихенько. А як тільки хтось щось пробує критикувати — ще й рота прикрити хочуть. Таке то… Ментальне…
Напишіть щось про перемогу отого Кута, хоча б маленьку!
А як ми можемо підтримати ту перемогу? може якось можемо?