Шо згорит, то не зогниє...!

Як пригріло після зими і висохли метрові трави на неораних полях, кілька недоумків на «Газельці» вирішили хоч якось дати раду торішнім бур'янам і підпалили в перші дні березня поле. Я якраз вертав зі свого села. Перед сусідніми Кулаківцями, праворуч від гостинця диміло. Бачу, — горить смуга трави кілометри півтора завдовжки. Вітер скеровує вогонь до черешень обабіч дороги і на лісок на горбі. До дерев — метрів 300.
Їду в село (пригадавши купу шкандалів торішніх з приводу пожеж на полях), щоб попередити голову сільради про вогонь. В центрі Кулаківців — нікого. Сільрада о пів на 17-ту замкнена… Поруч — магазин-бар. Продавець — жінка середнього віку, підмітаючи «літній майданчик», підтверджує — влади сьогодні вже не буде на роботі. Кажу: «Подзвоніть голові, бо вогонь йде до дерев...» Відповідає: «Та я зараз пішлю когось до нього, бо нема телефона… Вуйку Митре! Йдіть бігом до Якивчука, кажіть, що поле горить..!» Вуйко Митро, шкандибаючи з провулка, з геть невдоволеним виразом обличчя (бо очевидно, що мав намір випити кухоль пива, а не бігати) зиркає на мене, потім на продавця..: «Не мороч мені голову… Най горит, нічо йому не буде, там калабаня перед лісом… Шо згорит, то не зогниє..! Я ще буду ходити...»
З неба тим часом закапало, бо воно, насупившись, мабуть, на вуйка Митра, як вуйко на продавщицю, вирішило залагодити сільську проблему швидше за людей. А я, поки дощ не набрав маху, поїхав, рахуючи, подумки спалений бензин і гроші… Шо згорит, то не зогниє... 

1 коментар

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте